Правда, не завжди так усе вдало виходило, бувало й навпаки, i то геть негадано, – Мiлена потiм двi ночi поспiль не могла заснути, пила воду, корвалол i валер’янку, дiзнавшись, що одну з ii героiнь забрала швидка, бо кобiта назавтра по ефiрi взяла та й повiдкручувала в квартирi газовi крани, всi вони тодi переполошилися, режисер навiть бiгав консультуватися стосовно можливоi довiдки вiд психiатра в-разi-якби-що, бо те, що баба невропатка, знати було з першого погляду, i горiшня губа в неi сiпалася з правого боку, камера такi штуки, як пiд мiкроскопом, на яв виводить, не втаiш, тут Мiлена, дiло ясне, прокололася з вибором, але – Богу дякувати, пронесло-перемеженилось, прокашлялось тамте убоiсько, ’кий-би-чорт-ii-не-кинув, i якого б ото милого, вiдпирхувався димом режисер, пертися на екран, коли, видно, до дзеркала без наркозу пiдiйти не можеш, ех, бабота.
И вообще, если бы ее мать-невропатка не взяла тогда в руки револьвер.